Заздрість – це майже завжди погано, це знають усі. І це "майже" можна було б і не додавати, тому що з можливого доброго в заздрості тільки те, що вона може дати поштовх до особистісного зростання, нових кар'єрних вершин, багатства. Причини заздрощів останніми роками стали химерними та якимись зовсім іншими, ніж до 2014 року. Діти, що поїхали Справа навіть не в тому, що діти поїхали – сам собою цей факт дуже неоднозначний. Важливо те, як про це розповідати: той соус, який надає потрібного смаку цій страві. Місце, до речі, куди вони поїхали, відіграє не найважливішу роль: Москва, Київ, Цюрих... Важливо, розповідаючи, смакувати деталі на кінчику язика: "Всі мають роботу", "Онук вільно говорить англійською", "У зятя є кар'єрне зростання", "Їздили до Туреччини", "Своє житло". Розумієте? Справа не в тому, як їм реально там, а як це тут подати. Подружкам, сусідкам на лавці, колегам, знайомим. Розповідаючи це сотий раз, починаєш вірити в те, що дітям і справді там чудово: у магазинах все є, не бідують, повертатися не хочуть. Адже правди без особистого спілкування ніхто не дізнається. Особливо добре наголошувати на перевагах життя не тут, коли щось трапляється в Луганську, на контрасті, так би мовити: стріляли, влучили кудись… І історія з дітьми, що виїхали, як палиця з двома кінцями. З одного боку це предмет заздрощів, а з іншого ти сам заздриш тим, до кого у вихідні йдуть діти, хто бачить їх, допомагає з онуками, хто поруч і не боїться думати про свою «останню склянку води». І ще зовсім новий штрих – любити на відстані виявилося набагато легше. Те, що зблизька сприймається буденно, здалеку здається дивом: і зять молодець, і дочка розумниця, і дітки в них виховані. Адже ніхто не перевірить і не спростує. Переваги життя у ЛНР очима росіян Смішно, звісно, чому заздрити тут? Проте. У приступі короткої сварки твої друзі-росіяни неодмінно скажуть, а потім ще й ще, що нам тут і путівки дітям безкоштовно, і допомога подеколи, і море, а їм усе це оплачувати треба самим. Цілком логічний докір. Діти з околиць ЛНР стали настільки вимогливими, що табір та терміни поїздок їм підходять не всі. Так, все безкоштовно – і дорога, і путівка, але до цього вже звикли. Це стало сприйматися як належне: що регіони Росії мають їх приймати і демонструвати гостинність. Нам винні! І діти часто транслюють те, що говорять у сім'ях, а у росіян, які їх приймають, які своїм дітям купують путівки самі, все це викликає збентеження. Жодної вдячності чи ввічливої боязкості – ми беремо своє, нам винні, і ми ще подивимося, чи погоджуватися на цей варіант чи почекати чогось кращого. Росіяни побачили це. Зрозуміли. Розкусили це місцеве якесь хамство і частенько заздрять: і наших дітей у табір, і нові дороги нам, і ремонти шкіл, і нове обладнання. І якщо серед них кидають клич про гуманітарку для нас, то з позначкою "Нове", тобто не секонд-хенд. І якось несподівано виникає відчуття, що якщо раніше ти жалів новопридбаного брата, з яким тебе розлучили в дитинстві, то потім починаєш відверто заздрити. Тому що йому і увага, і співчуття, і допомога, і всі можливості. І твої друзі-росіяни все частіше замість радості за тебе єхидно уточнюють: "Це теж безкоштовно для вас?!" Шанси Так, каламутна тема. Якось, ще до 2014 року, знайомий підбив підсумок розмови: "Складно зараз розбагатіти, все вже зайнято, шансів немає". Така дивна заздрість до можливостей дев'яностих, коли хтось рекетом, а хтось працею, але заробляв свої перші мільйони. Так ось, 2014 знову дав такі шанси. Лише побачили їх не всі. Той, хто зміг упіймати свій кінець мотузки, виплив: оформлення українських пенсій, здавання ліжок старим на лінії розмежування, ввезення продуктів, контрабанда, посилки, валюта. Ті ж дев'яності, тільки під іншим кутом. І навіть якщо не брати нелегальні схеми, законного бізнесу теж цілком вистачало – порожні ніші з надання послуг, порожні приміщення, нестача спеціалістів. Усі ці 10 років були періодом суцільних ротацій: нові міністри, завідувачі відділень, нові головлікарі, декани, ректори. Часто – нізвідки. І так само ті, що йдуть – у нікуди. Але розумний обіймав те становище, де його посада була не у першому ешелоні влади. Десь у тіні. Так, щоб працювати за будь-якого режиму. Дуже помітні були нереалізовані амбіції, коли людина всіма правдами та неправдами прагнула керувати, очолювати, щоб відновити якісь свої зневажені права. Часто цього пориву вистачало на дуже короткий час, але багатьом і потрібно це було на мить, щоб після все життя розповідати, що очолював, керував, рятував світ. І рідко хто визнавав свою некомпетентність – часто говорили про те, що просто до влади прийшов хтось нахабніший, впевненіший, хваткий, зі зв'язками. Шансів, до речі, було справді багато. Відкрити свою справу. Спробувати нове. Завоювати свою аудиторію. Заробити вперше багато. Але це як на регаті: комусь щастило, а комусь – не затонути б безслідно. І тут справа не в працьовитості, а в чомусь майже містичному. Скільки ж смішних та безглуздих стартапів ми побачили за ці 10 років. З помпезними назвами "Авторська студія когось там", з кульками, з надією підкорити всесвіт, з гучними відкриттями та не менш гучними обіцянками потенційним клієнтам. Все це йшло в пісок разом із надіями на стабільність, заробіток, успіх. Рішучість Важко навіть якось позначити цю рису. Але часто предметом заздрості є те, що людина змогла. Просто змогла щось змінити у своєму житті: виїхати, купити, продати, кардинально змінити звичний уклад. Може не бути добре, але це не важливо – вона змогла. Виштовхнути кудись дітей та поїхати слідом. Зважитися на зміни. Адже більшість лише скаржаться, але їм життя не вистачає на зміну власної реальності. По суті, ми й можемо в цьому світі розпоряджатися лише собою. Але це якраз найважче – взяти на себе відповідальність за себе.
